Коли говорять гармати… Антологія української воєнної прози ХХ століття. Упорядник Віра Агеєва. (2137049)

Війна — це завжди боротьба — за себе і з собою. Це душевні метання і звіряче прагнення вижити попри будь-що. Та навіть за таких умов люди намагаються зберегти духовність і культуру. Прикладом цього є тексти антології «Коли говорять гамати», створені під час і після непростих часів визвольної боротьби.

До антології увійшли тексти на довколавоєнну тематику Г. Косинки, Л. Первомайського, В. Підмогильного, І. Сенченка, О. Слісаренка, Г. Тютюнника, М. Хвильового, Ю. Яновського. У них висвітлено атмосферу громадянської братовбивчої війни, червоного терору, навали гітлерівських нацистів і наслідки фашистської політики для всієї Європи, а також поневіряння дітей війни, відірваних від коріння й батьківської землі.

Про упорядника:

Віра Агеєва – літературознавець, критик, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”. Лауреатка Шевченківської премії. Авторка книжок «Олекса Слісаренко» (1991), «Українська імпресіоністична проза» (1994), «Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (1999, 2000), «Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму» (2003, 2008), «Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» (2006), «Апологія модерну: обрис ХХ віку» (2011), «Мистецтво рівноваги: Максим Рильський на тлі епохи» (2012), «Дороги й середохрестя» (2016), «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» (2018), «За лаштунками імперії: есеї про українсько-російські культурні відносини» (2021)

Цитати з книжки

«Україна самою географією приречена на воєнні виклики, тут не можна зоставатися без зброї й забувати про те, що дім має бути фортецею. Фронтир Європи, середохрестя інтересів, криваві землі, імперія, від якої відбиваємося вже кілька століть. Київ пережив навали половців і монголів, росіян і гітлерівців, але не втратив свого державного маєстату й значення. Обидві світові війни пройшли через нашу країну вогняним смерчем, і цей досвід осмислювався у вітчизняній літературі впродовж усього ХХ століття. Саме у воєнній українській прозі вдалося проговорити заподіяні глибокі травми, спробувати шукати відповіді на питання про причини терору і масштаби втрат. Відповіді вимушено часткові, але тема принаймні перестала бути табуйованою».Віра Агеєва, літературознавець, критик, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

«Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був устелений квітами. Що ж, сподіватимемося, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти. Це моя Батьківщина. Такою я її люблю до безтями. Віддати її на поталу ворогові — це живцем лягти у труну, це — одірвати себе од свого ґрунту, од своєї молодості, од батька і матері, од цього сонця, бо нема кращого сонця за те, яке зазирало у нашу колиску і викликало перші гарячі струмені поту від перших спроб праці. Ми битимемося з фашистами не на життя, а на смерть, ми зробимо так, що земля наша стане пеклом для них...»Іван Сенченко «Кінчався вересень 1941 року»