Книга Китайське диво і глобалізація. Від іноземних інвестицій до місцевих компаній-чемпіонів. Лін Чень (2534886)

Чи замислювалися ви, як одна з найстаріших цивілізацій світу адаптувалася до глобалізованого ринку? У цій книжці Лін Чень досліджує, що зумовило такі трансформації й чим економічна політика Китаю відрізняється від інших. Авторка виходить за межі звичайного аналізу. Вона описує перехід від виробництва дешевих товарів до високих технологій, глибоко занурюється в політичні стратегії, економічні інтриги і взаємодії держави та бізнесу в одному з найдинамічніших ринків світу. Лін Чень розкриває, як китайські чиновники впливають на глобальні процеси, змінюючи правила гри на міжнародному ринку. В основі цієї книжки — не просто аргументи авторки, а висновки після 270 детальних інтерв’ю з держслужбовцями та власниками бізнесів, низки опитувань і досліджень, багаторівневих даних зі 159 міст і 6740 приватних фірм з виробництва електроніки. ВІДГУКИ ПРО КНИЖКУ «КИТАЙСЬКЕ ДИВО І ГЛОБАЛІЗАЦІЯ. ВІД ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ ДО МІСЦЕВИХ КОМПАНІЙ-ЧЕМПІОНІВ» > Ця книжка розширює наше розуміння відносин між бізнесом і державою, політики > зацікавлених груп та промислової політики в сучасному Китаї. Юе Хоу, > Perspectives on Politics > > У праці Чень багато даних, достовірна аргументація, ретельні дослідження. Вона > важлива своїми висновками про глобалізацію та структурну економічну > трансформацію Китаю. Васіліс Тріґкас, Pacific Affairs ЦИТАТИ З ВИДАННЯ «КИТАЙСЬКЕ ДИВО І ГЛОБАЛІЗАЦІЯ. ВІД ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ ДО МІСЦЕВИХ КОМПАНІЙ-ЧЕМПІОНІВ» > Хоча 1978 рік ознаменував початок відкриття Китаю для іноземних інвестицій, > систематичного припливу прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в країну не було аж > до 1990-х років. Щойно центральний уряд дозволив місцевим органам влади > схвалювати ПІІ, китайські чиновники по всій країні розпочали активну кампанію > із залучення ПІІ. Використовуючи такі заходи, як знижки на купівлю земельних > ділянок, активне зниження податків, державне фінансування та банківські > кредити, місцеві чиновники робили все можливе й конкурували за іноземних > інвесторів. Це був спосіб досягти політичних успіхів у межах системи > оцінювання кадрів і сприяти зростанню місцевої економіки.  > У запеклих дискусіях про китайський капіталізм одні науковці вважають, що > траєкторії розвитку Китаю спираються на висхідні процеси, що охоплюють > приватний бізнес низового рівня. Інші ж зосереджуються на виникненні > низхідного державного капіталізму на основі державної власності. Третя група > помітила перехід Китаю від першого до другого і обговорює складні > взаємозв’язки між двома траєкторіями. Я вважаю, що політика преференцій > місцевих чиновників є можливою завдяки різним рівням державної вертикалі та як > реакція на політичні сигнали з вищих рівнів під час процесу державного > будівництва. Саме ці чиновницькі преференції, а не економічні структури на > основі корпоративних прав, зрештою визначають союзників місцевих чиновників із > середовища бізнесу, їхні взаємини з великим бізнесом і стратегії сприяння > місцевому розвитку. > 1979 і 1980 роках, коли в Китаї створили першу групу підприємств з іноземним > капіталом, для іноземних інвестицій відкрили лише п’ять міст на > південно-східному узбережжі. Сьогодні місцевому держслужбовцю було б соромно, > якби він або вона не спромоглися скласти перелік зареєстрованих у регіоні > підприємств з іноземним капіталом, які належать до списку Fortune Global 500 — > як-от GE, Nokia, Samsung, Siemens і Foxconn. У 1980–2010 роках обсяг прямих > іноземних інвестицій у Китай зріс з 57 мільйонів до 105,375 мільярда доларів, > а експорт товарів — з 18 мільярдів до 1,578 трильйона доларів. Це зробило > країну найбільшим  отримувачем ПІІ серед країн, що розвиваються, і найбільшим > експортером у світі. Станом на 2009 рік 52% ПІІ і 95% експорту припадало на > обробну промисловість, з яких на виробництво електроніки припадало 19% ПІІ і > 35% експорту відповідно (National Bureau of Statistics, 2010). Така стрімка > швидкість інтеграції у світову економіку не мала аналогів серед інших країн, > що розвиваються, а також серед нещодавно індустріалізованих східноазійських > країн на етапі наздоганяння. > Від свого заснування 1949 року й до початку реформ і відкриття економіки в > 1978-му Китайська Народна Республіка покладалася на індустріалізацію > імпортозаміщення (ІІ). Це були типові перші етапи стратегії наздоганяння в > багатьох інших країнах, що розвивалися. Центральна влада надавала субсидії та > захист таким капіталомістким і технологічним галузям, як сталеливарна, > хімічна, електронна й машинобудівна. Замість того щоб завозити ці товари з > розвинених країн, державні фірми виготовляли їх самостійно, використовуючи > імпортне устаткування та закордонні технології. Електронна промисловість у цей > період орієнтувалася переважно на потреби національної оборони й війська. > Хорошим прикладом того, як держава надавала щедрі субсидії, намагаючись > зменшити технологічний розрив між Китаєм та іншими країнами, хоч і з обмеженим > успіхом, були виробництво комп’ютерів та інтегральних схем. > В основі ідеї «доступ до ринку в обмін на технології» лежали два основні > припущення. Перше: за входження на ринок іноземні інвестори готові платити > трансфером частини своїх передових технологій. Друге: китайська сторона може > отримати важіль впливу на іноземних інвесторів, дозволивши їм доступ на > внутрішній ринок. Але на перших двох етапах створення спільних підприємств ці > очікування багато в чому не виправдалися. Перший етап відзначився контролем > над входженням ПІІ і створенням стратегічних спільних підприємств (СП) у > декількох обраних галузях. Хоча планувалося, що пілотний етап СП буде втілений > за зразком Японії, Південної Кореї та Тайваню з опорою на іноземний капітал у > трансфері технологій, на практиці виявилося, що він суттєво відрізнявся від > держав розвитку, які у процесі ліквідації технологічного розриву покладалися > на зворотні розробки та самоосвіту. > Хоча перший період «відчинених дверей» у Китаї почався в 1980-х роках, > систематичний приплив ПІІ в країну відбувся лише в 1990-х роках, задовго після > південного туру Дена Сяопіна й тоді, коли конкуренція за ПІІ почалася на > місцевому рівні. Пояснюючи, як Китай став лідером за кількістю залучених > іноземних інвестицій, дослідники зосереджувалися на широкому спектрі причин — > від використання ПІІ як каналу фінансування місцевого приватного бізнесу до > виникнення аутсорсингової діяльності глобальних фірм і поширення зон розвитку. > Роль місцевих чиновників краще розглядати в контексті китайської місцевої > економіки. У 1980-х роках успіх китайської економіки здебільшого був > пов’язаний з державними підприємствами (зокрема з тими, що перебували в > колективній власності) в галузях, які тоді залежали від пільгових кредитів, що > їх надавала держава. Однак у 1990-х роках застосування такої системи розподілу > податків виснажило місцеві бюджети, а реформа банківської системи наклала > важкі бюджетні обмеження на ці державні підприємства, зменшивши їхній доступ > до пільгового кредитування. Багато цих підприємств зазнавали збитків, мали > чималі борги й стали економічним тягарем для місцевої влади. Після їхнього > реформування, приватизації або продажу місцева влада стала шукати нові способи > досягнення політичного успіху і збільшення економічних доходів.