Книга Прощавайте, Ґабо і Мерседес. Ґабріель Ґарсія Маркес і Мерседес Барча. Історія кохання у спогадах їхнього сина. Родріґо Ґарсія (2257558)

ІСТОРІЯ ОСТАННІХ ДНІВ ОДНОГО З НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПИСЬМЕННИКІВ XX СТОЛІТТЯ ҐАБРІЕЛЯ ҐАРСІЯ МАРКЕСА Прощавайте Ґабо і Мерседес — це короткі мемуари, написані Родріґо Ґарсія за кілька років після смерті його батька у квітні 2014 року. Спогади охоплюють цей останній сумний і важкий період хвороби великого письменника та розповідають про життя родини й медичні обставини, що передували його смерті. Родріґо почав писати мемуари через потребу зрозуміти, що відбувається, але він знав, що не опублікує їх, поки жива мати.  Мемуари відчиняють родинні двері і дозволяють читачам побачити приватне життя родини зсередини, де ми зустрічаємо не письменника, а батька та коханого чоловіка.  А ще цей емоційний і зворушливий текст приправлений чудовим почуттям гумору, яке допомагає переварити весь біль, смуток і самотність, закладені в текстах Родріґо.  Видання буде доповнене фотографіями з сімейного архіву сім'ї Маркеса. ЧОМУ ВАРТО ПРОЧИТАТИ КНИЖКУ «ПРОЩАВАЙТЕ, ҐАБО І МЕРСЕДЕС. ҐАБРІЕЛЬ ҐАРСІЯ МАРКЕС І МЕРСЕДЕС БАРЧА. ІСТОРІЯ КОХАННЯ У СПОГАДАХ ЇХНЬОГО СИНА»? * Мемуари про останні дні життя одного з найвизначніших письменників XX століття, лавреата Нобелівської премії Ґабріеля Ґарсія Маркеса. * Видання буде доповнене фотографіями з сімейного архіву сім'ї Маркеса. * Ніжна та глибока історія про боротьбу людини за власне життя і прийняття неминучого, а ще про вміння відпускати, яким би сильним не було кохання. ЦИТАТИ: > Коли батькові було вісімдесят, я спитав, що він відчував. > > — З висоти вісімдесяти років справді відкрива­ється дивовижний краєвид. І > кінець уже близько. > > — Тобі страшно? > > — Мені безмежно сумно. > > Коли пригадую ці миті, мене щиро розчулює його відвертість, особливо зважаючи > на жорсто­кість запитань. > Бать­ко чудово розумів, що його свідомість вислизає крізь пальці. Він > наполегливо просив допомо­ги, раз у раз повторював, що втрачає пам’ять. > Надзвичайно важко бачити людину в такому тривожному стані й витримувати > нескінчен­не повторення. Він казав: «Я працюю з пам’ят­тю. Пам’ять — моє > знаряддя і сировина. Без неї я не можу працювати. Допоможіть». > «Сто років самотності» складаються з шести поколінь роду Буендіа, але йому > стало б матеріалу ще на два. Він вирішив не використовувати його через страх, > що роман вийде занадто довгим і обтяж­ливим. Батько вважав строгу дисципліну > одним з підмурків роману, особливо коли йдеться про визначення форми і меж > оповіді. Він не погоджувався з думкою, мовляв, ця форма вільніша, а отже, і > простіша за сценарій або оповідання. Батько стверджував, що автор або авторка > рома­ну неодмінно має скласти мапу, за його визна­ченням, «карколомної > географії роману».